ПУТІВНИК по ЧОРТКОВУ та ОКОЛИЦЯХ (під ред. Ю.Опацкого, 1931р.; переклад репринту 1991р.)

ПУТІВНИК

ПО  ЧОРТКОВУ  та  ОКОЛИЦЯХ

(з 17 ілюстраціями  в  тексті)

під  редакцією  Юзефа  Опацкого.

 Накладом  подільського  відділу

туристично-краєзнавчого  товариства  в  Чорткові.

Надруковано в Чорткові в друкарні Б.Х.Рамлера

 1931 рік

 (переклад  з  польської)

ВСТУПНЕ  СЛОВО

«Чуже  хвалите - свого  не  знаючи, самі  не  розумієте, чим  володієте».

Завдяки інтенсивній кількарічній діяльності подільського туристично-краєзнавчого товариства, що знаходиться у Тернополі, наше Поділля стало відомим тепер не тільки в Польщі, але й за кордоном, як земля, що серед інших теренів нашої Речі Посполитої виділяється красою вбрання своєї природи, чудовим полотном історичних подій та краєвидами.

Те густе мереживо великих та малих річок і струмків, що перетинають вздовж і впоперек прикордонний край, ті глибокі яри та долини, які ховають на своєму дні людські оселі, викликають в кожного, хто опиняється на цій землі, щире захоплення. Не дивно, що це прекрасне польське Поділля останнім часом приваблює до себе так багато екскурсантів, туристів та відпочиваючих.

З огляду на активізацію туристично-краєзнавчої діяльності на терені Чорткова, керівництво подільського відділу туристично-краєзнавчого товариства вважало своїм обов’язком приступити до опрацювання такого видання, яке могло б задовольнити інтереси людей, що прибувають до нашого краю.  Таким виданням і повинен стати «Путівник по Чорткову та околицях», тим більше, що інші путівники, такі як Орловича «По Галичині», а також «Путівник по Тернопільському воєводству» дають дуже загальні, хоча й зі зрозумілих причин, дані про нашу місцевість, яка з огляду на своє особливе розташування, багатство краєвидів, історії та етноґрафії заслуговує на більш глибоку увагу.

Приступаючи до реалізації цього  такого потрібного видання, ми керувались ще й іншими мотивами, крім того, щоб дати можливість гостям нашого краю краще його пізнати і орієнтуватись на місцевості.  Нашою метою було відкрити очі нашій шкільній молоді на всі багатства, які знаходяться в тій землі, по якій вона щоденно ходить до школи.  Нашим гарячим бажанням було і б збудити в молоді гарячу любов тієї землі, яка зберігає в собі прах останніх польських" лицарів краю, землі, по якій розсіяні могили та кургани, на якій зустрічаються величні руїни замків і фортець, бо не любов таку наша земля повністю заслуговує.

Віддаючи цей «Путівник» до користування, маємо надію, що буде він у пригоді всім, хто буде ним користуватись та познайомить їх з нашим чудовим подільським закутком, в якому протягом століть тріумфально горить польська культура.

Для ілюстрацій використано особисті знімки, також знімки з колекції центрального управління подільського відділу туристично-краєзнавчого товариства у Тернополі.

Усім, хто так чи інакше спричинився до реалізації нашого видання, і перш за все, центральному управлінню подільського туристично-краєзнавчого товариства і голові цього товариства в Тернополі панові раднику Кунзекові за надання субвенції, панові бургомістру Ст.Міхаловському, і секретарю магістрату Сокальському за дозвіл користуватись документами маґістрату, Ванаху Владиславові, Бандурі Павлові, інженерові Я.Костецькому, Сенецкому Владиславові за моральну та матеріальну допомогу, моєму учневі 8-го класу Лібманові М. за виконання проекту титульної обкладинки і, нарешті, друкарні Рамлера Б.Х. за естетичне виконання цього видання  висловлюю сердечну подяку.

Юзеф Опацкі,

голова відділу Подільського туристично-

краєзнавчого товариства в Чорткові,

Чортків, 15 квітня 1931 року.

РОЗТАШУВАННЯ  ЧОРТКОВА

Чортків - повітове місто.  Воно лежить в долині ріки Серет і з трьох сторін оточене, стрімкими схилами узгір’я, а з південного заходу воно поступово піднімається догори.  Схили узгір’я або голі і утворюють зрізи геологічних пластів силурійського періоду з відкладами пісковика міоцену, що виходять на поверхню, або ж заліснені.  Схили ті мають назву «стінок» і містять в собі, крім силурійського сланцю з численними скам'янілостями, такими як тентакуліти, «ортоцери» та інші, а також великі брили білого та сіро-жовтого пісковика, який останнім часом у значній кількості використовується для потреб місцевого експлуатаційного /промислового/ будівництва.

Завдяки своєму розташуванню Чортків разом з найближчими околицями належить до найбільш мальовничих місць польського Поділля. Щоправда, підніматись схилами узгір’я ні для кого не є вельми приємно, проте, ці зусилля через хвилину себе виправдають, коли перед стомленим дорогою туристом, відкривається чудовий вид на Чортків. А коли сонце в кінці дня сховається за обрій і темрява огорне місто , яке лежить у «кориті/ямі», нова несподіванка чекає на туриста. І ось, серед мороку ночі з'являються іскорки світла, охоплюючи щораз більший простір — аж поки усе місто через певний час буде залите морем іскристих діамантів світла.

Через середину міста протікає річка Серет. На його лівому березі лежить передмістя Долішня Вигнанка, яка сягає схилів узгір’я, на вершині якого простягнулась Горішня Вигнанка, на правому березі - Чортків зі Старим Чортковом.  До недавнього часу три згадані частини міста становили окремі громади, які з 1-го квітня 1930 року були об’єднані у великий Чортків. Місто в той час нараховувало майже 20 тисяч жителів (Чортківський повіт – 74.458 мешканців).

Місто перетинає три головні вулиці. Одна з них веде з вокзалу до міста. Це - вулиця Колійова (зараз – вул. Залізнична). Біля костьолу вона розходиться у вулицю Собеського та Головну (зараз обидві вулиці складають вул.Шевченка), яка за старочортківським мостом переходить в дорогу, що веде до Тернополя та Борщова. Праворуч від костьолу вулиця Колійова переходить у вулицю Міцкевича (чортківське місце прогулянок) догори, яка вище цвинтаря біля монастиря Сестер Милосердя переходить у дорогу, що веде до Бучача, Станіславова (зараз - Івано-Франківськ) та Заліщик.

В згаданих напрямках у весняну, літню та осінню пору ходять з двохгодинним інтервалом автобуси, що значно полегшує зв'язок як з місцями відпочинку (Заліщики - польський Меран*), так і з іншими вартими відвідин місцями.

*Merano або Meran – місто в провінції Больцано/Південний Тироль на півночі Італії, відоме своїми курортами.

НАРИС  ІСТОРІЇ  ЧОРТКОВА

Чортків належить до старих подільських поселень, яке багате незліченною кількістю історичних згадок. Це тому, що знаходиться він на такій смузі землі, через яку проносились різні історичні бурі, де рівні культури мали свій початок, або ж знаходили свою загибель, щоб породити нове життя і покликати до життя нову культуру. Тут, протягом кількох років велись археологічні розкопки, які дали яскраву картину минулого цієї землі.  Вже в передісторичні часи печерна людина знайшла для себе притулок і залишила після себе численні сліди в печерах та гротах, які є на Поділлі. На місці десятків осель у стародавні часи були римські колонії. Велика кількість пам'яток свідчить про перебування словенських племен, а видовбані у скелях пісковика келії свідчать про поширення західної культури, що несла світло віри Христової.

Аж на початку XV століття з'явилось на правому березі Серету нове поселення «Чартковіце» засноване Чартковскіми з династії Кораб. Впродовж віків воно руйнувалось безперервними набігами диких татарських орд. 3 початку ХVI ст. воно переходить у власність родини Ґольскіх. В 1522 році стає містом, яке отримало Магдебурзьке право : (Fudatio oppidi Czartkowicze in iure Theutonico A.D. MDXXII = 1522). Протягом тривалого часу поселення цілком успішно розвивається. На початку ХVІІ ст. сюди переводять орден ченців-домініканів з ініціативи Ґольскіх і який засновується у володіннях власника Чорткова.  Існує він і до сьогоднішнього дня.  На початку того ж століття Ґольскіми закладається костьол (до нашого часу збереглась лише житлова частина монастиря та стіни муру, якими обгороджений сад).  Завдяки старанням Ґольского, костельничого чортківського та підгаєцького, Чортків отримує право влаштовувати щорічні ярмарки в день святих Петра та Павла (у липні) 1604 року. Після смерті Яна Ґольского Чортків переходить у власність роду Потоцкіх. Однак, їм не вдалось нормально вступити у володіння, оскільки 1637 року велика пожежа знищила Чортків, після якої з 200 будинків залишилось лише 26. Після цього, через три роки, під час нападу, татари і турки вщент зруйнували місто ще й до того забрали в полон дуже багато людей. Але лицарський шляхтич Конєцпольскій догнав їх під Очаковом, розбив і відібрав у них ясир. За часів правління короля Яна Казіміра загарбники роз’їжджали по усьому Поділлі, неодноразово поселяючись на постійне проживання і навіть утворюючи поселення. Про це якнайкраще свідчать нащадки татар, які на даний час проживають в селі Білому (3 км від Чорткова) та селі Базарі (25 км від Чорткова).

Чортків дуже постраждав під час нападів Богдана Хмельницького. Зокрема, в 1655 р. він був зруйнований за кілька днів, коли йшов бій за замок.  1663 року в Чорткові перебував король Ян Казімір, котрий гостював у ченців-домініканів під час походу на Смоленськ.

1672 року за умовою Бучацького договору Чортків разом з частиною Поділля на кілька років перейшов в руки турків і став місцем перебування субпаші подільського пашалику.

Чортків повертається до поляків 1683 року, коли він був завойований коронним гетьманом Анджеєм Потоцкім - законним власником тієї землі, який пізніше у своєму замку (на Долішній Вигнанці – на Завалі) приймав короля Яна ІІІ Собєского, котрий повертався з походу на Кам'янець-Подільський.

З середині XVIII ст. Чортків переходить у власність Садовскіх останніх його власників.

1772 року після першого поділу Польщі Чортків дістається австрійцям, але від 1809 р. до 1815 р. опиняється під владою росіян разом з частиною Поділля після відступу австрійців.  Від 1315р. до серпня 1914р. місто перебуває під австрійським пануванням як адміністративний центр округи, до якої увійшли такі повіти: Чортківський, Язловецький, Копичинецький (колишній Гусятинський), Заліщицький та Борщівський.

22 серпня 1914р. після нетривалих боїв Чортків переходить на три роки до росіян, після чого 26 липня 1917р. після втечі москалів.  Його захопили союзницькі армії Австро-Угорщини та Німеччини.

Після розпаду Австрії 1 листопада 1918р. владу в місті взяли українці. 7-9 червня 1919р. на узгір’ях Чорткова точились запеклі бої між поляками та українцями, після яких він був визволений на три дні жменькою польських вояків, проте знову місто опиняється в руках українців.  Аж 15 липня 1919р. «Дика дивізія» генерала Желіґовского відкинула руські (тобто, українські) війська за Збруч, повертаючи Чортків Вітчизні (тут – Польщі).

Один рік тішився Чортків свободою та  незалежністю, аж знову горизонт над ним почав темніти.  То зі сходу простягала до польських земель червона більшовицька гадина свої закривавлені руки упиря якій не досить було крові невинних поляків, пролитій на землях українських.  1920 року Чортків протягом кількох тижнів в липні перебував під владою більшовиків, але після тріумфу польської зброї і запеклого бою юних польських вояків з кривавим загарбником 15 вересня 1920 р., Чортків назавжди (?!) повертається в лоно Речі Посполитої.

ДЕТАЛЬНИЙ  ОПИС  ЧОРТКОВА

1. Від  залізничного  вокзалу  до  замку

Залізничний вокзал знаходиться поблизу річки Серет, простягаючись майже на 600 метрів.  Це - залізничний вузол, від якого лінії розходяться в напрямі до Станіславова, Заліщик, Тернополя та Борщова.  Біля станції є паровозне депо, електростанція, склади.  Будинок, у якому містяться адміністрація станції - досить простора двоповерхова споруда, в ній, а боку перону, знаходиться зал чекання першого та другого класу з рестораном, а також третього класу із залізничною книгарнею “Рух”.

З перону заходять у вестибюль, де є каса для пасажирів, телефонна будка для місцевих телефонних розмов.  На стінах розвішані графіки руху потягів, різні рекламні оголошення фірм, а також орієнтаційна довідка в планом Чорткова для екскурсантів і туристів, яка надана місцевим відділом Подільського туристично-краєзнавчого товариства, що знаходиться в приміщенні організації "Сокіл" на вулиці Сокола (зараз - Народний Дім ім.Катерини Рубчакової = Будинок культури на вул. І. Франка).

Після виходу з приміщення вокзалу на вул. Колійову (зараз – вул. Залізнична) нам впадає в очі велика площа перед вокзалом, призначена для стоянки кінних екіпажів. За два злотих екіпажем можна дістатись до міста, що від вокзалу на відстані більш, як один км. Ліворуч можна побачити великий комплекс будинків - одно-, дво- та трьохповерхових. Це - великий залізничний мікрорайон (kolonia kolejowa), призначений для проживання сімей працівників залізниці. Праворуч від вокзалу утворюється вид на Чортків, який простягається над схилами глибокої долини Серету.

З площі виходимо на вул. Колійову, яка веде до міста. Через декілька десятків кроків звернемо увагу на вулицю, що веде наліво в напрямі до руського (тобто, українського) цвинтаря та під гору на вул.Середню і Броварову, які пролягають паралельно до вул.Колійової. Слід сказати, що ті вулички не утримуються в належному стані. Навпроти вул. Цвинтарної (зараз – вул. Січових Стрільців), на правому боці біля вул.Колійової знаходиться стародавній пам’ятник святого Яна, перед яким щорічно в червні відбувається традиційне богослужіння місцевого населення з вечірньою молитвою та співом. Пам’ятник той було встановлено на згадку про «Стару садибу» Потоцкіх та Садовскіх. Садиба існувала ще до війни (1914 - 1918 рр.) і мала бути за заповітом Гієроніма Садовского перетворена його спадкоємцями на музей, в якому повинні були бути різні пам’ятки такі, як стара зброя, гармати, галереї ікон та портретів, цінні документи, монети, ювелірні вироби, старовинна порцеляна та багато інших експонатів. Однак, на жаль, залишена без будь-якого догляду садиба зазнала цілковитої руйнації, так і не дочекавшись здійснення волі Г.Садовского. До недавнього часу ще було видно залишки стін та в'їзної брами до «старої садиби», які тепер безповоротно зникли, а на їх місці виріс ряд нових забудов навпроти залізничного мікрорайону (kolonii kolejowej).

Недалеко, на правому боці вулиці в напрямку до міста, стоїть старовинна дерев'яна церква (“… zabytkowa cerkiew drewniana”). Ця старовинна пам'ятка архітектури XVII ст. пережила історичні бурі (” … Jest to zabytek architektoniczny z XVII w., który przetwal burze dziejowe …”), які пронеслись через віки над подільськими землями, не пошкодувавши й самого Чорткова. Церква та є восьмигранною спорудою, що складається з двох прямокутників, які містять в собі бабинець та захрестя. Завершується вона трьома куполами. В даний час в церкві не відбувається жодних богослужінь. Перебуває вона під наглядом реставраційно-охоронного управління. („... W cerkwi tej nie odprawia się obecnie żadnych nabożeństw, pozostaje ona pod opieką konserwatora”).

Йдучи вулицею Колійовою до міста, проходимо повз великі та малі будинки, які стоять по обидва боки вулиці. Як уже зазначалось там знаходяться, в основному, досить гарні будинки, але поява їх спричиняє зникнення старих хатин, внаслідок чого вулиця втратила свій давній сільський характер і дістає міський вигляд. Щоправда, тротуар тут проходить лише по одній стороні, але в недалекому майбутньому повинен з'явитись і на другій. Сама ж проїжджа частина дороги, яка стає головним транспортним трактом, буде вимощена бруківкою, завдяки чому відома на все Поділля чортківська багнюка зникне назавжди (“… sławne na cale Podole czortkowskie błoto zniknie na zawsze.”).

В певному місці праворуч, впадає нам в очі дуже оригінальний старовинний будинок, підпертий дерев'яними колонами, покритий гонтовим дахом з численними виступами те фасадами. Це – шляхетська садиба, пам'ятка ХVІІ ст., у якій в даний час живуть мешканці.  Вона перебуває під наглядом реставраційно-охоронного управління (“pod opieką Urzędu Konserwatorskiego”). Садиба ця має ламаний чотирьохспадовий дах і досить виразно виступаючий піддашок, підпертий довкола дерев'яними колонами. Спереду - досить широкий фасад, що опирається на дерев’яні колони, на яких лежить маленький балкон. Це одна з небагатьох садиб, які до сьогоднішнього дня збереглись на теренах Поділля.

Трохи далі, на лівому боці дороги, в одному будинку міститься приватна торгівельна школа зі спільним навчанням для хлопців та дівчат (зараз – школа № 6), а на правому - повітова комунальна каса і медпункт.

Майже навпроти, на лівому боці вулиці - садиба Городискіх, а поруч велетенських розмірів дерево.

Поряд із садибою Городискіх стоїть двоповерховий будинок сільськогосподарського гуртка, у якому є державна чоловіча вчительська семінарія, а також каса Стефчика (зараз тут - ?)

За будником чоловічої семінарії підходимо до місця, у якому з вулицею Колійовою з лівого боку сполучається вул.Середня, а дорога веде на Горішню Вигнанку.  Тепер повертаємо ліворуч і доходимо до нової кам’яної церкви (Покрови Пресвятої Богородиці).  Наліво від церкви на протилежній стороні дороги, що веде на Горішню Вигнанку, знаходиться військовий сад, а ще вище, на терасі надсеретянського схилу - руїни колишніх військових казарм.  Вони були збудовані росіянами у 1809 - 1819 роках.  Після переходу Чорткова і частини Поділля до рук австрійців у 1815 р., тут знаходились аж до вибуху першої світової війни військові склади і частина 95-го полку австрійської армії.  В період російської окупації москалі використовували ті казарми, які були у досить доброму стані, також як склади до тих пір, поки під час свого відступу 1917 р. не спалили всі будинки разом з багатим майном, щоб склади з одягом та продовольством не потрапили в руки наступаючих австро-угорських військ.  Біля руїн казарм знаходиться досить занедбаний ставок, який взимку слугує за ковзанку.  Руїни та ставок оточені великим залісненим парком, у якому мешканці міста влітку проводять свій вільний час.

З військового саду відкривається прекрасний вид на Чортків.

Ліворуч, на передньому плані, на відстані 20 метрів від військового саду бачимо чортківський замок.

Це - велична споруда з кінця XVI ст., яка утворює неправильний п'ятикутник з високими зовнішніми мурами.

ІСТОРІЯ  ЗАМКУ

На початку XV ст. засновники Чорткова Чартковскі збудували дерев'яний замок, який протягом XV і частини XVI століть відбивав численні напади татар, зокрема, під час одного з них, 1494 р., замок був зруйнований.  Пізніше він був відбудований, але 1534 р. зазнав ще однієї руйнації.  Згідно зі старим планом він був відреставрований, однак, під час татарського нападу 1549 р. був спалений дотла.

Коли 1522 р. Чортків перейшов у власність Станіслава Ґольского, замок відбудовують, а 1610 р. на його місці будують кам’яний.  В той час замок, що виблискував пишнотами, був великою та багатою панською резиденцією.

1640 року замок був сплюндрований турками і татарами, а 1655 р. впродовж кількох днів він чинив опір переважаючим силам ворожих козацько-московських військ, однак, був захоплений і частково зруйнований.  Після переходу 1672 року Чорткова з частиною Поділля до турків, він став на декілька років резиденцією турецького субпаші подільського пашалику.

В середині XVII ст. замок переходять у власність Садовскіх.  1770 року вони здають замок в оренду австрійській владі для складів та в’язниці.  З 1809р. замок зазнає ще більшої руйнації.  1809 р. замок слугував тюрмою для ув’язнених польських повстанців, а пізніше був перетворений на зерносховище та військові склади.  3 кінця XIX ст. на підставі заповіту переходять у власність сиротинця та Сестер Милосердя.  Позбавлений будь-якої уваги та догляду він, врешті-решт, зазнає повного руйнування.  (В найближчому майбутньому відділ подільського туристично-краєзнавчого товариства в Чорткові приступає до часткової реставрації замку з метою запобігти йото подальшому руйнуванню.  Планується відкрити там туристичну базу, чортківський музей та контору відділу товариства).

ОПИС  РУЇН  ЗАМКУ

Після входу до замку в боку церкви бачимо ліворуч велику стіну з багатьма отворами бійниць, що видніються.  Стіна ця, як бачимо, оборонна, та в огляду на схил, до якого вона обернена, не повністю відповідає своєму призначенню.  Досить лише зауважити, що камінь кинутий в гори, яка височіє над замком, впаде прямо на середину великого замкового подвір'я. Йдучи вздовж оборонного валу, доходимо до вилому, у якому знаходиться виїзна брама до замку.  Трохи збоку, під виломом, видно рештки мурів, колишніх помешкань замкової челяді.  А далі, за виломом, знаходяться трикутна вежа з численними бійницями.  Ця вежа обороняла замок зі сходу та з боку брами.  Від неї простягаються залишки приміщень, призначених для замкової прислуги.  З віконних отворів відкривається чудовий вид на Серет та гору Юрчинського, яка закриває Чортків в південного сходу.

А тепер підійдемо до палацової частина замку з боку міста.  Від подвір'я йдемо вздовж аркової галереї, від якої сьогодні не залишилось і сліду. Унікальні фотографії, зроблені до 30-х років, дозволяють дещо детальніше ознайомитись з додатковими мурами, які існували раніше.

Після переходу від службових прибудов до самого палацу оглянемо спочатку кімнати зі слідами склепінь, а також по кутках - залишки від старих камінів.  Звідти входимо до високої наріжної башти, яка має форму чотирикутника.  Ретельний її огляд свідчить, що складається вона в двох різних частин, які входять до неї.  Нижня частина веде в глибину, майже до рівня дороги, яка йде до замку.  Вона має численні бійниці і є сильним укріпленням з південного боку.  Від рівня замкового подвір'я підноситься друга, житлова частина вежі, до якої вели сходи на висоту другого поверху.  Склепіння сходової галереї збереглось до наших днів.  З однієї з житлових зал вежі відкривається прекрасний вид на Чортків, його околиці та Серет, що в'ється біля підніжжя міста.

Від вежі тягнеться ряд кімнат старого замкового палацу.  Перед ним, між двома вежами (одна з них була описана вища, інша - навпроти неї) знаходяться замкова тераса з видом на місто.  Ця тераса була відгороджена від міста огорожею, про що свідчать ямки вздовж краю тераси, у які буди вкопані стовпи, що підтримували огорожу.

В кімнатах, що прилягають до тераси, залишились рештки камінів.  Деякі зали мають склепіння нашого часу.

Звідти переходимо до третьої вежі а нечисленними бійницями, яка захищала замок з південно-західного боку (від церкви).  Крім оборонної частини, в тій вежі буди дві великі зали палацу.  Якщо подивитись на рештки цих зал, що залишились у вигляді мистецьки оформлених кутів, то можна припустити, що це були зали для прийому високих гостей.  Одна з них мала вихід на зовнішній балкон.  Крім тих зал, поруч з теперішнім входом до замку стояла замкова каплиця.  До наших днів від неї нічого на залишилось, однак люди старшого віку пам’ятають ще з 50-х років (ХІХ ст.) картини на стінах та ікони із зображеннями святих.

Зі сторони подвір'я під палацовою частиною знаходяться замкові підвали.  Один із них сягав меж самого замку і використовувався, очевидно, як склад для різних речей.  Другий, натомість, мав оборонний характер і слугував сховищем для оборонців замку, а також як вихід дня втечі.  Підвал той розходився у двох напрямках : до міста та до теперішнього залізничного вокзалу.  Серед місцевого населення ходили чутки, ніби один з підземних ходів проходив під Серетом до костьолу, який у свій час також був оборонною спорудою, а другий мав бути з’єднаним з теребовлянським замком.  Скільки в цьому правди - невідомо, проте, в усякому разі, за кілька років перед Першою світовою війною під час копання криниці на відстані 400 метрів від замку, натрапили на підвал, ймовірно, замковий (у напрямку на північ), в даний час ці підвали засипані.

Зі сторони міста, під терасою, знаходиться великий зал, який сьогодні слугує місцевим торгівельним складом, який здає в оренду теперішній власник замку монастир Сестер Милосердя.

2. Від  замку  до  костьолу

Після виходу із замку вниз, доходимо до місця, де сходяться дві дороги.  Одна з них під назвою Підгірна, що проходить під замком вздовж підніжжя схилу до військового стрільбища, друга ж, вул.Замкова - у напрямку до міста.  На лівому боці знаходиться двоповерховий будинок семикласної загальноосвітньої школи "Освіта" ім.короля Яна III.  За школою вул.Замкова переходить у поперечну вулицю Стрілецьку, яка йде з правого боку у напрямку до військового стрільбища паралельно до вул.Підгірної.  Повертаємо праворуч і доходимо до вул.Колійової, а потім наліво - до міста.  Через кілька десятків кроків підходимо до мосту над Серетом, який сполучає Чортків з передмістям Вигнанкою.  3 мосту - чудовий вид на Серет та його долину.  Праворуч від мосту - вул.Берегова (зараз – вул. Надрічна).  Поблизу знаходиться пристань для човнів, де можна за один злотий взяти човен напрокат і дуже добре провести одну годину, плаваючи по Серету.

Тут же, за мостом, в будинку на лівому боці - еміграційний синдикат. а за ним, убік - вул.Різницька (зараз – вул. О.Гончара, колишня А.Чехова), яка веде до міської різні (бойні) та на торговицю.  Трохи далі праворуч повертає вул.Носса (колишня П.Морозова), на якій знаходиться жидівський народний дім "Бет'ам", за ним - звуковий кінотеатр "Втіха".

Дещо далі вул.Колійова (зараз – вул.Залізнична, колишні назви - М.Ломоносова, Й.Сталіна) переходить у вул.Ринок, яка з усіх сторін оточує характерну двоповерхову будову в годинниковою вежею - міський базар.  Цей будинок було збудовано міською владою 1905 року, а потім, після війни, він був це більше розбудований.  В багатьох його приміщеннях на першому поверсі знаходяться різницькі магазини, м'ясних виробів, виробів з металу та інших товарів, а на другому поверсі - галантерейні товари (різні дрібні товари) та вироби зі шкіри.  Тут же є ряд місць для щоденної торгівлі та щотижневих ярмарків.

Від вул.Колійової йде вул. Ринок ліворуч - у напрямку до аптеки Палеха, а прямо - до костьолу.

Костьол отців домініканів дуже добре видно з усіх боків від базару з огляду на величність його будови.  Ця святиня постала на місці старої перед Першою світовою війною за проектом професора Сас-Зубжицкого.  Збудована вона у готично-надвіслянському стилі.  Нижня її частина збудована з каменю пісковики і переходять у верхню, викладену з червоиої цегли.  Над фронтоном костьолу піднімається центральна вежа з дзвіницею, у якій, між іншим, знаходяться стародавній дзвін.  Дзвони, які є у даний час, були забрані москалями під час російської окупації 1915 року і вивезені до Росії за винятком одного, який через свої великі розміри будо важко опустити вниз, що на деякий час вцілів.  Але 1917 року він був розбитий німцями на частини і вивезений до Німеччини.  Два роки тому дзвони були повернені з Росії на своє місце, серед яких висить і старий дзвін.  По обидва боки дзвіниці височать дві менші вежі.  За фронтальною вежею знаходиться менша струнка вежа з сигнальним дзвоном.

Передня частина костьолу прикрашена кам’яною різьбою у вигляді хрестів та різноманітних розеток.

ІСТОРІЯ  КОСТЬОЛУ

Про поширення польського елементу на схід та колонізацію цих земель свідчать не лише замки та оборонні укріплення, а також Божі доми, які завжди підтримували польський народ у вірі й служінню Богові і Вітчизні. Там, де були костьоли, міцніше зберігся польський елемент, який протистояв зовнішньому впливові. Значною мірою він зберігся й до сьогоднішнього дня.

Одним з таких костьолів є костьол отців домініканів у Чорткові. На місці теперішнього стояв старий костьол, який заснував Станіслав Ґольскій 1610 року.  Він привіз сюди ченців-домініканів.  Через два роки, тобто, 1612 року, він помер і був похований у підземеллі костьол. Перед цим домініканський костьол знаходився в Шманьківцях (село на відстані 10 км від Чорткова), який після 1624 року під час варварського нападу був повністю зруйнований.  Жодних слідів від того монастиря не залишилось.

Чортківський костьол разом з монастирем був оточений високим муром та стрілецькими.  вежами.  З огляду на його оборонний характер сюди під час нападів збігалось населення міста та околиць, щоб сховатись від нападників.

Визнаючи заслуги монастиря в ім'я Вітчизни, власники Чорткова, починаючи Ґольськими і закінчуючи Садовськими, надавали велику допомогу костьолу та монастиреві. 1731 року костьол був освячений і дістав назву святого Станіслава.

Внаслідок розростання міста та кількості населення в ньому, приміщення костьолу стало замалим і керівництво монастиря приступило до побудови нового костьолу. Спочатку старий костьол разом з частиною мурів та вежами був розібраний, а потім перед війною (Першою світовою) був збудований новий костьол разом з прилеглою двоповерховою кам'яницею, на першому поверсі якої були крамниці, а на другому – помешкання ченців.

ОПИС  ІНТЕР'ЄРУ  КОСТЬОЛА

Костьол складається із трьох повздовжніх частин : однієї – середньої та двох бічних, які відокремлені одна від одної двома рядами лавок та масивними колонами.  При вході є досить просторий бабинець.

Переходимо через бабинець до лівої частини костьолу повз бічні вівтарі: вівтар св.Йозефа, вівтар Матері Божої Неустанної Допомоги, який під час Великоднього тижня заміняється на "Божий Гріб". Далі бачимо вівтар св.Домініка, засновника усього домініканського чернечого ордену, який знаходиться на трьохсходинковому підвищенні.  Збоку, праворуч, в середній частині костьолу - пресбітерій (підвищення для вівтаря у східній частині костьолу) з головним вівтарем. У правій частині біля пресбітерію (проборство) - вівтар Серця Ісуса, далі - вівтар св.Теофіла, в якому під час святкування Різдва Христового ставиться так звана "хатка віфлеємська" ("шопка") і, нарешті, останній вівтар - св.Антонія.

Усі вівтарі багаті різьбою, виконаної протягом 1927-1930 років з дерева, привезеного з монастирських лісів.  Особливої уваги заслуговує головний вівтар та середні вівтарі поздовжніх частин з огляду на майстерно виконану та багату різьбу.  Перш за все, це - різьблені фігури святих, а також чудові барельєфи, що відтворюють картини з життя Христа і Апостолів.  Бачимо тут не лише фахове виконання, але й, перш за все, відчуття релігійного духу та безмежне захоплення ідеями Христа.  Вівтарі за проектом проф.Зубжицкого виконувались на місці Чеславом Стовпом.  Фігури святих робив Даміан Станкевич, а рельєфи – Турнус. Двоє перших митців були ченцями ордену домініканців.

В головному вівтарі в табернаклі¹  знаходиться стародавній образ Матері Божої Ружанцової (Богородиці) у срібних шатах невідомого стилю.  Очевидно, цей образ, датований ХVІ - поч.ХVІІ ст., є однією з найцікавіших і найважливіших пам'яток Чорткова.  Саме цей образ згадує відомий домініканський монах,  священик Симон Окульскій у своєму творі, виданому 1646 року "Russia florida" …, що “habet Ecclesia haec. imaginen, ad quam SS. Rossarii devotion celebatur, ornatam multis votes argentis, ob speciales gratias impertrates…”

Наділений особливими ласками, мандрував цей образ в давнину польськими лицарськими таборами, сприяючи значною мірою тим перемогам, які здобували польські лицарі на кордонах Вітчизни над варварськими ордами.  Сам король Ян Казимир під час свого походу на Смоленськ проти козацько-російських військ 1663 року побував у Чорткові в домініканському монастирі, отримав з рук тодішнього ігумена, відомого генерального проповідника, ксьондза Казимира Тухольки прославлену ласками ікону Матері Божої Ружанцової, щоб під її опікою повести війська в бій за перемогу і принести багатостраждальній Польщі бажаний мир.  В минулому культ образу був сильний, проте, зараз він втратив своє значення і давня традиція пішла у небуття.  Однак, цей культ повинен бути збережений, адже цей образ відіграв в історії цього краю важливу роль, підтримуючи дух польських лицарів та сприяючи вирішальним перемогам.

Про ласки, які сходили на віруючих, свідчить велика кількість дорогоцінних ювелірних виробів і прикрас, що знаходяться під склом у пресбітерії.  Дарунки, про які згадує у своєму творі ксьондз Окульскій, що був згаданий вище, до нашого часу не збереглися, в той же час ксьондз Л. Валєк, теперішній ігумен монастиря, останнім часом свідчить, що найдавніші дарунки знаходяться з 1743 року та пізніше.

Образ закритий рухомою заслоною (на кшталт ченстоховської), виконаної олійними фарбами.  Над образом - велика напівкорона з багатою різьбою у вигляді балдахіну (навісу).  Над фігурами, з двох боків є дві менші напівкорони.

Під бічними стінами пресбітерію стоять колаторські² лавки з високими спинками досить майстерно вирізьбленими.  Серед численної різьби та прикрас бачимо фарби Ґольских, Потоцких, Лянцкоронских, Садовских та Борковських, фундаторів та доброчинців костьолу і монастиря.

А тепер переходимо до середнього вівтаря, що в правій частині костьолу.  Поруч з вівтарем - засклена домовина, зроблена у стилі бароко, у якій лежать мощі св.Теофіла - лицаря перших століть християнства і заступника лицарства.  Засклена домовина є опечатаною, у якій, крім мощей, накритих плющем, є срібний келих.

Ці мощі були привезені в середині ХVIIІ ст. Йоахімом Потоцким.  1893 року відбулася процесія з мощами від костьолу до тутешнього замку за ініціативою генерала королівських військ Й.Потоцкого та для відновлення культу св.Теофіла.

В цьому місці потрібно згадати легенду, яка поширена серед мешканців міста.  Розповідають старі люди, що одній жительці міста протягом останніх десятиріч XIX ст. снилось, що в Чортківському замку, в певному місці стоїть польський лицар, якого живцем замурували турки.  Знаком, який вказує це місце, повинна бути діжка з палаючою маслиновою олією.  Ніхто, очевидно, тому не повірив, однак, після того, як такі сни кілька разів повторились, розпочались пошуки і в одній з ніш замку було знайдено стоячий людський кістяк у лицарських обладунках.  Його, як мученика-християнина, похованого живцем, поклали в труну і відвезли до Риму.

Також поширювались чутки про те, що нібито мощі перенесені ще Ґольским в XVII ст. під час нападу татар із замкової каплиці і замуровані, щоб запобігти їх спаплюженню.  Після захоплення замку турками і безперервних боїв про ті мощі забули і лише останнім часом на них випадково натрапили.

До теперішнього дня на було відомо нічого конкретного про ту домовину.  Найбільш значним документом щодо мощей є вмурована навпроти неї біля вівтаря меморіальна дошка, присвячена Йоахімові Потоцькому.  Під дошкою, в стіні, у заскленому заглибленні знаходиться в чаші серце того ж Потоцького, пожертвуване св.Теофілу.

На двох стінах, що відділяють інтер’єр костьолу від бабинця, вмуровані меморіальні дошки.  Одна з них присвячена творцям Конституції 3-го травня, інша встановлена співвітчизниками чортківського краю 1883 року, коли відзначалось 200-річчя перемоги під Віднем, і присвячена пам'яти геройського короля Яна III Cобєского.

Над входом - органи фундації бургомістра міста Людвіка Носса 1911 року, які останнім часом реконструював Станіслав Жебровскій.  Крім цього, в середній частині костьолу - чудово оздоблена, круглої форми казальниця (амвон), яка має довоєнне походження.

Нарешті, слід зазначити, що у підземеллях костьолу, вхід до яких замуровано, знаходяться з давніх часів гробниці знатної шляхти, серед якої спочиває фундатор і заступник костьолу каштелян Ст. Ґольскій.

До костьолу, до пресбітерію прилягає старе приміщення колишнього монастиря.  В ньому міститься захрестіє, кімната  для  бесід, парафіяльна канцелярія, а також помешкання ченців та костельна служба.  Зі старого будинку є перехід до нового монастиря, у якому на першому поверсі знаходиться рефектар (монастирська їдальня або трапезна), а на другому - кімнати, де живуть монахи, зала для прийомів гостей та бібліотека з архівом. В архіві в численні документи, пов’язані з історією монастиря, однак внаслідок воєнних хуртовин та грабунків вони розкомплектовані. Надзвичайно цінна стародавня хроніка загинула під час більшовицької навали.

В коридорах монастиря висять численні ікони святих Польщі, стародавні історичні картини, пов’язані з історією монастиря, а також багато портретів та картин з польської історії.

3. Від  костьолу  вулицею  Міцкевича  до  цвинтаря

Йдучи від костьолу вулицею Міцкевича догори, з правого боку, навпроти старого монастиря отців домініканів бачимо будинок Кредитового Банку, у якому знаходиться окружна аптека та нотаріальна контора.

Вище – кам'яниця Вайсмана, у якій є Товариство ремісників та промисловців.

В архіві Товариства є старі документи, книги протоколів, які ведуться від 1702 року.  Особливої уваги заслуговує "Каталог", в якому описано ритуал прийняття учнів різних ремесел в коло "старших майстрів".  Читаючи ці книги, перед нашими очима постає життя тодішніх міщан.  Багато документів, таких як похвальна грамота, якою був нагороджений місцевий цех Яном III Собєскім за героїчну оборону Чорткова, старі печатки та багато інших пропало під час світової війни.

Навпроти - сад отців домініканів, обгороджений стародавнім муром.

За будником Товариства ремісників, між виходами вулиць Домініканської (…?….) та Фоха (зараз – вул. Сонячна) – пам'ятна плита “Невідомому солдату” за проектом архітектора Втужецкого. Тут відбуваються різні паради військових підрозділів та польських товариств під час державних та національних свят.

Вище пам’ятної плити, від вул.Міцкевича (зараз – вул. Ст.Бандери) повертаємо праворуч на вул.Сокола (зараз – вул. Ів.Франка), на якій знаходяться чудовий сучасний будинок Спортивного Товариства "Сокіл". У ньому - велика театральна зала, в якій відбуваються численні заходи місцевого та позамісцевого значення, спортивний зал, оснащений спортивним інвентарем, де відбуваються лекції для молоді середніх шкіл.  У цьому будинку проводять свої заходи багато польських організацій та громадських товариств, таких як "Зірка", громадське товариство з книгарнею, читальня "Сокола", драматичний гурток любителів сцени, офіцерський клуб (казино), а також відділ Подільського туристично-краєзнавчого товариства.

Від вул.Сокола, вище меморіальної плити “Невідомому солдату” йде вул.Садова, на якій стоїть будинок відділу пошти та телеграфу. Перед ним - міський сквер, де влітку після ранкового богослужіння щонеділі відбуваються концерти оркестру 25-го батальйону корпусу прикордонної охорони. Тут також знаходиться і машинний зал водогону.

Навпроти - будинок відділу Повітової Ради з арковою галереєю.

Вище - приміщення Народного Дому, у якому розмістились українська книгарня, кооператив та повітове бюро союзу кооперативів.

За повітовим Союзом кооперативів йдемо убік від вул.Міцкевича ліворуч вниз, куди веде вул.Маршала Пілсудского (зараз – вул. Зелена), а догори - вул.Шпитальна (зараз – вул. Дмитра Піґута, до 1990-х рр. – В.Ульянова).  В кінці вулиці - канцелярія Повітової Каси Хворих.  Там, де сходяться вулиці Пілсудского та Міцкевнча, знаходиться будинок, у якому містяться такі державні установи : Повітове староство, фінансовий відділ, фінансова каса, відділ акцизів та монополій.

Вище староства - поперечна вулиця - Трибунальська (зараз – частина вул. Лесі Українки), що йде праворуч. Трохи далі - найбільша споруда - осідок окружного суду. Крім нього тут знаходяться міський суд та командування бригади корпусу охорони кордону "Поділля", будинок цей, збудований перед війною австрійською владою, під час війни був частково зруйнований. Російське військо використовувало його як госпіталь, казарми та в'язницю.  В незалежній Польщі цей будинок було впорядковано, а замість австрійського орла на будівлі з'явився польський зиґмунтовський орел.  Від загарбників залишились лише сліди у вигляді габсбурзької корони по обидва боки орла.

На подвір'ї суду є ще один великий будинок, призначений для тюрми.  В даний час вона оточена високими стінами.

Вище суду, у тім самім ряду, є залишки старого цвинтаря, який в даний час поділений на земельні ділянки і забудований.  На тім цвинтарі, в глибині від дороги стоїть новий будинок місцевого Стрілецького Союзу.

Дещо далі відходить новостворена вулиця недавно забудована, а прекрасними віллами. Вище, направо веде вулиця до великого новозбудованого сучасного буднику Каси Хворих з осідком округу.

В кінці вул. Каси Хворих нам кидається в очі група будинків. Це - колишні австрійські казарми, збудовані чортківською міською владою. Зараз в цих будинках знаходяться помешкання військових та канцелярій місцевого гарнізону.  Позаду - військовий госпіталь.

Навпроти - будинок приватної вчительської жіночої семінарії ім.Марії Конопніцкої.  Позаду - другий будинок, в якому середня професійна школа. а збоку і третій, у якому розмістились державні помешкання. Всі ці три будівлі належать міському магістратові. Раніше це були австрійські казарми і стайні, підняті недавно з руїн.

Вище казарм - цвинтар. Біля дороги знаходиться старий заліснений цвинтар, з великою кількістю надмогильних пам’ятників та гробівців, які добре збереглись. Вище - жидівський цвинтар з часів світової війни та російської агресії, на якому поховані ті, що померли від епідемій.  Зараз він повністю закритий і оточений товстим бетонним муром з брамою.

За старим цвинтарем знаходиться новий, який виник під час світової війни. Цвинтар цей був започаткований москалями під час брусиловського прориву (наступу) на відомі австрійські окопи під Язлівцем та Бучачем. На ньому поховано багато москалів, які померли внаслідок тяжких ран. Слід згадати, що ціла ділянка, виділена в той час для поховань, протягом одного місяця була повністю вкрита військовими могилами, у яких було по кільканадцять мертвих тіл.  На цей цвинтар входять з цвинтарної вулиці, яка йде праворуч від вул. Міцкевича. При вході - цегляна та металева брама, встановлена росіянами. З правого боку - довгі та численні ряди магометанських могил, а з лівого - православних. Вище - цивільний (громадський) цвинтар Оборонців Вітчизни, що загинули протягом 1918 - 1921 років при обороні Чорткова та повіту.  Цвинтар утримується Товариством охорони могил польських героїв. Воєнний цвинтар було впорядковано минулої осені, до того ж багато копіткої праці до цієї справи доклав інженер Якуб Костецкій.

Від цвинтаря вул.Міцкевича переходить в головну дорогу, що веде до Станіславова та Заліщик.  На відстані 1-2 км - казарми місцевого гарнізону.

4. Від  цвинтаря  вулицями  Шпитальною,

Підсудского,  Церковною  до  костьолу

Від цвинтаря а головної дороги повертаємо на вулицю, що веде до монастиря Сестер милосердя. Велику будівлю видно вже з головної дороги. Монастир оточений прекрасним сосново-ялинковим парком. Входимо через браму на алею і доходимо до пагорбка, на якому стоїть костьол. Перед костьолом на подвір'ї - фігура Матері Божої. По обидва боки фронтову костьоли видно різьблені фігури польських святих.  Інтер'єр костьолу дуже добре утримується. Тут є один різьблений вівтар з позолоченими прикрасами.

До костьолу прилягає великий двоповерховий будинок, у якому містяться помешкання черниць та вихованців, а також різні верстати.  Цей монастир побудований на кошти світлої пам'яті Гієроніма Садовского, останнього власника Чорткова, який своє майно в заповіті від 02 червня 1854 року передав сиротам обидвох статей, оточеним опікою Сестер Милосердя, яких і було направлено сюди з цією метою. Зараз тут притулок для сиріт, калік та людей похилого віку. Ця установа до цього часу добилась того, що дає не лише притулок, але й можливість для молоді закінчити середню школу та навчитись певного peмесла, для чого і тримає тут різні верстати. Поруч прилягає великий сад, овочевий город, квітник, пасіка, спортивний майданчик, а також будиночок, у якому - дитячий садок.

З парку звертаємо на вул. Шпитальну, яка нас веде до великого будинку, який стоїть з правого боку. Це - міська загальна лікарня, якою керує д-р Завадський. Поруч - менший будинок, у якому знаходиться відділ для інфекційних хворих. Хворими опікуються монахині. В лікарні є каплиця, у якій щоденно відбуваються богослужіння для хворих.

Йдучи вниз до міста, доходимо до місця, в якому вул.Шпитальна повертає праворуч на вул. Маршала Пілсудского (зараз – вул. Зелена).  По обидва боки цієї вулиці бачимо ряди вілл.  Внизу, з лівого боку, на вул.Фoxa (зараз – вул. Сонячна) - міська електростанція, в якій розташовані три двигуни, з яких два змінюють один одного (один - в роботі, другий - в резерві), а третій – менший - працює вночі. Електростанція в даний час працює цілодобово, забезпечуючи місто світлом.

Повз електростанцію йдемо сходами вниз на широку площу, з лівого боку якої знаходяться оточена муром стара дерев'яна церква. Донедавна вона була відкрита (діюча), але зараз, в результаті гниття балок, що може призвести до небезпечних наслідків, її було закрито. З погляду архітектурного вона на представляє собою нічого особливого.  Це дерев'яний будинок з двоспадовим дахом, на якому є невеличка вежечка з латинським хрестом. Зате дуже цікавою є стара дерев'яна дзвіниця, що стоїть збоку.  Верх її увінчує купол з арковими заглибинами редискової форми, згори  сплющений, на якому видніється хрест. Ця церква є пам'яткою пізнішого періоду - XVIII ст., в той час, як дзвіниця - давніша, очевидно, XVII ст.  Довкола церкви є велике подвір'я, "цвинтар", вкритий травою, на якому щорічно, під час руських (тобто, українських) Великодніх свят відбуваються забави молоді обидвох статей, так звані "гаївки".

З церковного подвір'я виходимо на вул. Церковну, потім повертаємо ліворуч і, минаючи вул.Шевську (зараз – вул. А.Мельника), доходимо до стін старовинного домініканського монастиря,  що на вул.Ґольского (зараз – вул. П.Карабіневича, колишня Піонерська, ще раніше - Молочна). Недалеко - будинок колишньої лікарні, а зараз тут Будинок для одиноких людей похилого віку, який належить також фундації Г.Садовского.

Звідси повертаємо праворуч і доходимо до ринку, що поруч з костьолом.

5. Від костьолу до нової синагоги (Старий Чортків)

Ліворуч від костьолу йде вул. Ринок, яка далі переходить у вулицю Собєского (зараз – частина вул. Шевченка - від костьолу до центрального майдану).  На ринку, з лівого боку видніється кам'яниця, у якій містяться книгарня, друкарня, крамниця хутряних виробів, а також готель. 3 правого боку - магазин санітарно-гігієнічних товарів, продовольчі, взуттєві, галантерейні та інші крамниці.

Далі, з лівого боку, на вул.Собєского - автобусна площа з бензоколонкою. Ще далі, з того ж боку, кидається нам у вічі величний будинок міського магістрату, будівництво якого завершено 1930 року.  Цей будинок збудовано в блоковому стилі, з пласким дахом, поруч з яким є висока вежа, з продовгастими бійницями. Окрім контор та відділів магістрату, тут містяться пожежна охорона, повітова поліція разом з міським відділом, а також музичне товариство ім.Монюшки.

Повз магістрат від вул.Собєского наліво, до Серету збігає поперечна вул.Торгова (зараз – вул. М.Гоголя), на якій тут же, за магістратом, знаходиться старий високий дерев'яний будинок з вежею.  На шпилі цієї вежі на місці колишнього дзвону є пожежна сирена, яка у випадку пожежі збирає добровільну пожежну команду.  Під вежею - склади з вогнегасними засобами та обладнанням.

Вул. Собєського йде прямо і переходить у вул. Млинарську, від якої ліворуч відходить вул.Шкільна.

Від вул.Собєского направо вбік йде вул.Церковна.

Далі вул. Собєского переходить у вул.Корнелія Уєйского (зараз – частина вул. Шевченка - від центрального майдану до Копичинецького мосту), яка веде на Стаpий Чортків.

На вул.Уєйского (майже у місці її сполучення з вул.Млинарською) стоїть будинок, у якому в давай час знаходиться філія державної гімназії, а також математично-природничій лабораторії місцевих загальноосвітніх шкіл.

За будинком - велика ділянка площею 4 морги (2,24 га), де раніше був прекрасний парк Садовских-Борковских.  Під час світової війни цей парк був повністю знищений внаслідок безперервних зупинок російських команд, возів та коней.  1926 року на цьому місці був створений спортивний стадіон, який був обгороджений високим парканом, а довкола обсаджений кількома тисячами декоративних дерев завдяки ініціативі та стараннями директора гімназії Станіслава Матушевского.  На цьому стадіоні впродовж кількох років відбуваються різні спортивні змагання, видовище, сільськогосподарські виставки, а також гімнастична зарядка молоді усіх шкіл міста.  В даний час цей стадіон тимчасово використовується для стояння ярмаркових підвод.  В недалекому майбутньому він, завдяки прихильному ставленню теперішнього бургомістра п.Станіслава Міхаловского, фінансовому відділу, буде відданий під будівництво державної гімназії.  Таким чином, дякуючи культурному тлумаченню та розумінню великих потреб польського шкільництва на окраїнах країни, з боку батьків міста, наболіле питання, вирішення якого довго затягувалось, буде розв’язане раз і назавжди після будівництва гімназії, яка до цього часу знаходяться в примітивних умовах, але буде мати належне приміщення.

Перед стадіоном вул. Уєйского переходить у вул. Головну (зараз – частина вул. Шевченка).

Праворуч - вул.Садовского.  На її початку в першій кам'янці знаходяться повітова шкільна рада.  Вище - жидівський цвинтар (окописько).

На вул.Головній, навпроти стадіону є двоповерховий будинок, у якому колись містився офіцерський клуб 95-го австрійського полку, а зараз тут - повітова команда комплектації (військкомат і комендатура).

За будинком повітової команди (комендатури) - стара садиба Досхотів з маленьким сквером, що прилягає до тротуару.  Далі, через декілька будинків - чортківський відділ зернового синдикату, що знаходиться у Львові, в минулому - Подільський сільськогосподарський синдикат.

Навпроти, за муром в глибині є старий невеличкий замок Садовских-Борковскіх, який в минулому столітті придбав місцевий равин.

Будинок цей має подовгасту форму, одноповерховий, з мансардовим дахом і в даний час він представляє собою напівруїну.  На подвір'ї залишились сліди замкового фонтану, а також виїзна брама.  Добре зберігся портал замку з колонами та різнобарвними фресками.  Колись цей маленький палац належав до на найкращих державних помешкань, які були облаштовані з великою розкішшю.  В результаті війни був знищений, покинутий і позбавлений догляду.  При такому стані справ в недалекому майбутньому він перетвориться в цілковиту руїну.

Поруч підносяться велика дуже характерна споруда - нова синагога. Збудована вона в псевдо-орієнтальному стилі.  По обидва боки синагоги є дві вежі з маленькими віконцями.  Вхід - сходами на підвищення висотою 1 м. Інтер'єр відзначаєтеся багатою і пишною різьбою та розписом.  Особливо виблискувала пишнотами синагога перед війною, але за роки війни вона була частково зруйнована.  В передвоєнний час тут мав свою постійну резиденцію равин-чудотворець, до якого з’їжджались багато жидів з різних частин країни та з-за кордону, щоб з його вуст почути слова поради й надії.  В наш час він перебуває за кордоном і лише іноді приїжджає (в Чортків).  В таких випадках до нього з’їжджаються кількатисячні натовпи людей, які його радо вітають.

За синагогою наліво йде вул. Бурсацька (частина вул. Подільської), а праворуч -  вул.Ґронзєвіча.  На вул. Ґронзєвіча знаходяться будинки польського гімназійного гуртожитку (бурси), які останнім часом передані відділу повітової ради для ковальської школи для підковування коней. Мешканці гуртожитку перебуватимуть там це до кінця 1930/31 навчального року, а тільки на початку нового навчального року переїдуть у новий будинок польського гуртожитку, що будується.

Трохи далі на вул. Головній (зараз - частина вул. Шевченка, колишня вул.Лєніна) з лівого боку - будинок семирічної загальноосвітньої школи ім.Ст.Жеромского.

Вище вбік відходить вул. Майова (зараз – вул. В.Хмельницького) у напрямку до передмістя Бердо.

Прямо вул.Головна веде до старочортківського мосту над Серетом. Звідти відкривається чудовий вид на русло і долину річки, а також на прилегле з усіх боків узгір’я з виступаючими великими брилами білого пісковика.  На передньому плані - за мостом група хат і будинків старого присілку Калічівка.  В цьому місці вул.Головна переходить в головну дорогу, яка веде на Тернопіль, Борщів та Скалу.

6. Від  мосту - по  вул. Бурсацькій,  греблі,  вул. Шкільній,

по  жидівському  кварталу - до  костьолу

Повертаючись до міста, доходимо до синагоги, біля якої проходить вул. Бурсацька.  Звернемо на цю вулицю.  На передньому плані видно двоповерховий будинок польського гуртожитку, що будується.  Головною пружиною будівництва є управління товариства польського гуртожитку на чолі з паном директором Стан. Матушевскім, який не шкодуючи ні часу, ні сил та енергії, особливо останнім часом, не зважаючи на як фінансові труднощі, намагається довести будівництво до кінця, щоб дати притулок майже сотні новобранцям гімназії з навколишніх сіл та малозабезпечених сімей польської шкільної молоді.  Місце під цю будову виділено колишньою міською радою Старого Чорткова.

Вулиця Бурсацька приведе нас до великого трьохповерхового будинку, у якому знаходиться млин.  Він колись був власністю Садовскіх, потім його передали Сестрам Милосердя, а пізніше переданий у власність державі.  Всі процеси в млині здійснюються за допомогою енергії води, а саме, так званої Млинівки, що відходить від Серету, а вище старочортківського мосту робить поворот і впадає в той же Серет.  Вся частина землі, на якій знаходиться млин та городи, є островом, який омивається водами Серету і Млинівки.

Перейшовши місток за млином, йдемо берегом Млинівки до т.зв. греблі. Це - дамба, що регулює надходження води до млина.  Бачимо там також, крім постійної (нерухомої) дамби, дамбу рухому, т.зв. "шлюзи", у вигляді дерев'яних стінок, які піднімаються і опускаються на шестернях (трибах) за допомогою корб.  Раніше ця гребля з механізмами була збудована з бетону, та останній часом через багаторічне підмивання водою, бетонні стіни частково опустились вглиб ріки, що спричиняє прориви (води через греблю). В даний час на греблю та її утримання йдуть великі гроші та фізичні витрати через те, що майже щорічно перед весною нагромаджуються великі крижані брили, які руйнують греблю.

Через кладку прямуємо до вул.Шкільної (направо), якою ми дійдемо до місця, де знаходяться шкільні корпуси.  У першому будинку міститься семикласна загальноосвітня жіноча школа ім.королеви Ядвіґи.  Навпроти - у місці збігу вулиць Млинарської та Шкільної стоїть будинок, що є власністю місцевого шкільного фонду загальноосвітніх шкіл, у якому знаходиться державна гуманітарна гімназій із спільним навчанням учнів обидвох статей, яка носить ім'я Юліуша Словацкого.  Обидві школи мають спільне подвір'я  площею 1.000 кв.м.  Перед гімназією - шкільний город, на якому є квітник, а також (на ньому) вирощують рослини.

Звідти, повз ратушу (маґістрат) вулицею Торговою підходимо до дуже цікавої частини міста - жидівського кварталу.  Він дуже густо забудований великими та малими будниками без будь-якого плану.  Звивисті та вузькі вулиці в'ються між старими похилими хатами.  Цей квартал відзначається брудом, багнюкою і випарами з різних відходів.  Поступово з тієї плутанини починають з'являтись досить багаті кам'яниці, проте, все ж таки є ще дуже багато хат, які спотворюють цей квартал.  Проходячи вуличками, натикаємось на дуже старі, зруйновані та похилені від власної старості хатинки.  Вхід до них такий вузький та переважно низький, що заходячи туди, треба нахилятись усім тілом аж до половини.  Після прогулянки по більшій частині цього кварталу підходимо до його центру, який свідчить про давність його.  З давніх пір вулички підсипáли гравієм і тому вони ставали вище, через що хатини в деяких місцях перетворювались в нори та землянки.  Аж дивно як в таких умовах, в XХ столітті, можуть мешкати і жити люди.

Про давність цього кварталу свідчить і велична споруда часів короля Яна III Собєского.  Це - головна синагога.  Її внутрішня частина пофарбована, посередині є вівтар, де відбуваються богослужіння та хорові співи, а під східною стіною, на підвищенні за заслоною - старовинна книга "Тора".  Поруч - казальниця.

Звідти, йдучи на схід, підходимо до приміщення міської різні, де ріжуть рогату худобу та свиней.  А поруч - ринок, на якому торгують худобою.

А тепер повертаємось до старої божниці (синагоги), проходимо повз аптеку Палеха, звідки бачимо міський базар з півдня, найновіша частина якого здалеку нагадує нам мініатюри сукенниць³ (Кракова).  Через базар проходимо вздовж різноманітних магазинів, "між торговими рядами", і доходимо до костьолу, де й закінчимо детальний огляд нашого міста.

Примітки :

стор.13 :

- ¹табернакль (лат. – шатро) - ніша для дарів у вівтарі католицького храму; місце, де зберігається проскурка для святого причастя.

стор.14 :

- ²колаторські (лавки, крамниці) - лавки, призначені для людей (переважно, знатних та заможних), які жертвували на потреби костьолу та монастиря.

стор.23 :

- ³сукенниці (краківські) - відомі в Кракові стародавні крамниці, у яких продавали різноманітні тканини (сукно).

ОКОЛИЦЯ  ЧОРТКОВА

Околиця Чорткова належить до однієї з найкращих частин подільського краю.  Це багатство краси, створеної головним чином завдяки праці Серету, який витинає в пластах силуру своє глибоке русло протягом більш як тисячі років.  До цього спричинялись і менші притоки Серету, що сьогодні представляють собою потічки та струмки, які протікають глибокими й вузькими ярами або ж сухим дном яру, що під час великих дощів наповнюються водою, яка збігає до Серету.

Як вже зазначалось на початку цього путівника, високі схили пагорбів або заліснені, або ж голі, з відкритими пластами геологічних залягань.  В місцях, де пологі схили переходять у т.зв. "шпори", лежать поселення людей - подільські села.

В околиці Чорткова, крім ярів, є багато, і на досить великих простора, лісів, а також рівний степ, який в денний час повністю розораний і вкритий ланами зернових культур.

В нашій околиці під час близьких та далеких прогулянок зустрічаємось з подільською природою та краєвидами, які приносять людині заспокоєння, дає багато приємних вражень, підносить настрій, зворушує думку і піднімає дух.  Ніщо так не зворушує душу до її глибини, як краєвиди Вітчизни. Порадою гідної уваги є також і пізнання хоча б найближчої околиці нашого міста, у якій можна зустрінутись не лише з пам'ятками живої та неживої природи, але й пам'ятниками доісторичної та історичної епох.

Прогулянки на околиці міста можна поділити на дві категорії:

а) прогулянки долиною Серету та його приток;

б) прогулянки дорогами до цікавих місць.

(Нижче подаються відстані в кілометрах - мається на увазі дорога, що йде вздовж берегу Серету).

1. Долина  Серету

а) Високим  берегом  Серету  до  городища (долиною - 15 км)

Пунктом виходу є чортківський замок.

Дорогою, що веде від нової церкви на Долішній Вигнанці повертаємо ліворуч в напрямку до Горішньої Вигнанки.  По дорозі бачимо каменоломні, в яких добувають пісковик для потреб місцевого будівництва.  Доходимо до перших будинків, однак, минаємо їх і стежкою мандруємо вздовж схилу.

Звідси відкривається гарний вид на північну частину міста та широкий горизонт.  Внизу, як на долоні, видно увесь залізничний мікрорайон, залізничний міст, залізницю, що веде до Станіславова, Вільшину та Біле.  В певному місці гора несподівано закінчується, а долина в тому місці повертає на схід.

Далі, йдучи долиною, доходимо до залізничного мосту, через який залізниця прямує на Вигнанку.  Поселення, яке ми бачимо в долині притоки Серету (струмочок, що протікає глибоким яром), має назву Вавринів.

Мостом дістаємось на протилежний схил і в тому місці зупиняємось, щоб помилуватись краєвидом, що розкинувся на 5 км перед  нами, які ми пройшли.  Перш за все, кидаються нам в очі стрімкі та оголені схили долини, в підніжжі яких в'ється Серет і проходить залізниця.  На правому березі Серету - велика площа, вкрита ланами.

Звідти мандруємо далі.  Тут вже починаються ліси, які вкривають верхів'я  схилів.  Нa все це голих схилах іноді видніються пласти силуру з багатьма скам'янілостями, серед яких домінує "ортоцера".  Далі схил стає більш похилим і нарешті переходить у велику долину, по якій в'ється наша річка Серет.

На лівому боці лежить село Біла (Біле).  Воно займає широкий простір на пласкому дні давнього силурського моря.  Через Біле протікає, звиваючись, наче стрічка, потічок Млинівка, який тут впадає в Серет.  Село велике, є сільська рада (майже 3 тис. жителів, є кільканадцять вулиць).  В селі є костьол, церква, цвинтар, недалеко – каменоломні.  Околиця села болотиста, вкрита товстим шаром чорнозему - тією славетною землею, що примножує багатства.  Серет тут робить круті та звивисті повороти (меандри).

Панорама краєвиду увесь час змінюється, наче різнокольорові кришталики в калейдоскопі.  Доходимо знову до місця, де схили стають стрімкими, проходимо повз млин дорогою, яка прямує до "монастирського лісу".

Пройшли ми ще 5 км.

Але наша мандрівка не була безцільною.  Лісовою дорогою, що йде понад схилами, дістались ми до залісненої хвойними деревами вершини. Лісовою алеєю через 10 хвилин підходимо до місця, що на лівому боці над самим схилом, яке оточує досить виразний вал з вхідним проломом.  Це - одна з відомих доісторичних пам'яток на Поділлі - "городище".  Довкола городища лежать уламки давнього глиняного посуду (з віку кераміки).

Стоячи над схилом яру, вдалині помічаємо чудовий вид.  Праворуч - село Скородинці, ліворуч – Біле.

В Скородинцях є найцікавіший і найкращий зразок стародавнього будівництва – церква, збудована до 1700 року.

Недалеко звідси є ще два городища. які оточені валами із суцільної випаленої глини.

б) Від  старочортківського  мосту  долиною  Серету  до  Улашківців

(долиною  Серету - 29 км)

Від старочортківського мосту йдемо на прогулянку чи екскурсію правим берегом Серету.  Дорогою оглядаємо краєвид, який утворюють мальовничі пейзажі.  На віддалі, ліворуч, видно цегельню, а перед нею - новий жидівський цвинтар (на схилі прилеглої гори) та шосе, що веде до Тернополя.  Праворуч від шосе - село Синякове.

Доходимо до залісненого схилу.  В певному місці (у 2 км від мосту) - вузький та глибокий яр, т. зв. "холодний яр", який заслуговує на увагу. Ширина його – 2 м, висота стінок - 6 м.  Він має вигляд дикого каньйону в мініатюрі.

Трохи далі - присілок Бердо.  Схили яру густо заліснені і мають гарний вигляд.  Дорогою бачимо досить великі острівці на Сереті.

Продовжуємо йти далі і доходимо до села Угринь (14 км від мосту).

На відстані 6 км - село Росохач.  На увагу тут заслуговують три придорожні дуже високі липи, які в обхваті в середньому мають 2,5 м.  Вік цих лип - кілька сотень років.  В селі є пам’ятка старовини – дерев’яна церква.  Вона є дуже характерним і чудовим зразком дерев’яної архітектури на Поділлі із західним впливом.  Датована вона 1784 роком.

Йдучи далі берегом Серету, серед прекрасних краєвидів вирізняється схил з виступаючими на його вершині кам’яними брилами великих розмірів і наче природні фортеці.  Дорогою довжиною 6 км доходимо до Улашківців - села відомого з давніх пір щорічними кількаденними ярмарками, і яке в даний час втратило своє значення.  В селі, на схилі, є василіанська церква, під якою - чудова печера з джерелом, яка утворилась внаслідок ерозійної дії води.  Це - печера св.Онуфрія.  Щорічно, 6 липня, тут відбувається відпуст, на який прибуває майже 10.000 прочан.  Місцевість ця варта ознайомлення під час відпусту для різноманітної юрби віруючих, які з’їжджаються сюди з різних, навіть віддалених околиць.

в) Долиною  присілка  Вільхівці  до  садиби  Корнелія  Уєйського

та  Чорного  лісу (що  в  5 км  від  греблі)

Від греблі на Сереті, недалеко від млина, підходимо до військового стрільбища.  Це стрільбище, яке знаходиться в долині Вільховчика, було створене під час австрійської окупації і було у дуже зразковому порядку.  На його початку стояв будиночок для варти, який зараз зруйнований.  Далі, на однаковій відстані - стрілецькі вали, за якими були пости, криті дошками.  Сьогодні стрільбище дуже зруйноване, залишились лише вали.  Тепер тут відбуваються стрілецькі навчання місцевого гарнізону.  Під час стрільб прохід дорогою, що йде повз стрільбище, суворо заборонений.  Постійно від час військових занять на стрільбищі майорить червоний прапорець на щоглі, яку вкопують на вершині схилу.

В тій долині, перед і за стрільбищем - присілок Вільховець.

Звивистим і дуже мальовничим яром, на схилах якого видно багато джерел, підходимо до старовинної шляхетської садиби Корнелія Уєйского, що на відстані 2,3 км.  До війни вона мала величний вигляд, але зараз повністю зруйнована.  Залишились від неї тільки старі стайні та "чвораки" для прислуги.  Ділянка ця в даний час продана і перебував у чужій власності.  Тут же, за садибою, є орне поле, відокремлене від дороги березовою алеєю.  Це поле навивається Татарський окоп, оскільки в цьому місці тривалий час (до 1672 року) стояв татарський табір.

З татарського окопу направо виходимо на головну дорогу, обсаджену березами та вербами, яка виведе нас до Чорного лісу, який простягається праворуч від шосе (в 5 км від греблі).

За лісом лежать луки, які вирізняються багатством різноманітних квітів.  Серед рослин виділяються 4 види орхідей.

Нижче лук - залізниця, що йде до Скали, Борщова та Іване Пустого.  На віддалі видно залізничну станцію Вигнанку, праворуч - новостворена мазурська колонія Заремба (Виренби).

г) Від  цвинтаря  до  залізничного  мосту  біля  Білої  Чортківської

(на  відстані  2 км)

Від цвинтаря, вище окружного суду, спускаємось вниз до залізничної колії, потім звертаємо ліворуч лісовою стежкою і вздовж колії доходимо до високого залізничного мосту, що над глибоким яром, так званим "Чортовим яром".  Вздовж дороги - гарний вид на Біле, озерце біля маєтку "Ґлодтувка", а також розмиті водою схили берегів Серету.

2. Подорожі  головними  дорогами

Ягільниця (Ягільниця). Це містечко належить до Чортківського повіту, на відстані 12 км від костьолу в Чорткові.

З Чорткова виходить (на Ягільницю) вул.Міцкевича догори повз верхні казарми.

Вартим уваги в Ягільниці є старовинний оборонний замок Лянцкоронських над річкою Черкескою. Завдяки своєму природному розташуванню та майстерності будівничих, в минулому він був міцною фортецею з системою бастіонів. Відіграв велику роль як один з важливих оборонних пунктів на Поділлі.

Збудований він 1690 року Станіславом Лянцкоронскім, руським (тобто, українським) воєводою і великим коронним гетьманом, а 1648 року оборонявся від черні Хмельницького. 1655 року був обложений москалями і внаслідок зради був здобутий, після чого багато шляхтичів попали в полон або були вбиті.  1672 року замок дістався Туреччині, але через кілька днів роззброєна польська залога кинулась на турків і знищила їх ущент. Пізніше він знову був взятий турками, був резиденцією паші. Після того, як він перейшов в руки поляків, в ньому гостював Яв III Собєский, який повертався з походу на Кам'янець-Подільський.

У XVIII столітті замок був відреставрований, а 1817 року замок було віддано австрійській владі від тютюнову фабрику. Зараз від старовинного замку залишились тільки сліди, а будинки, що знаходяться в його межах, стали фабрикою та тютюновими складами.

Ще однією пам’яткою старовини є старий костьол, а також цікавий зразок стародавньої дерев'яної архітектури - церква (1782 p.)

Місцевість тут лісиста. Цікавим є на відстані 2 км (від Чорткова - ?) ліс «Білавина» з літнім палацом Лянцкоронскіх.

На відстані 10 км знаходиться містечко Улашківці, яке описане вище.

Слобідка Джуринська. Село це лежить на відстані 21 км від Чорткова, якщо їхати дорогою в напрямі до Станіславова, а якщо на залізницею - до Джурина, то звідти відстань - 3 км.

Це - старе мазурське поселення а часів колонізації Поділля. Простяглось воно широким степом, який його оточує. Незважаючи на багатовікові місцеві та навколишні впливи, до цього часу тут зберігся сильний польський елемент (культури). І хоча ще 15 років тому в цьому селі було чути переважно руську (українську) мову, однак, мазурство залишилось поза її впливом, що свідчить про польськість поселення та його мешканців. Для прикладів досить зазначити, що тутешні селяни не можуть вимовити в словах звуки "ш" та "ч", говорячи українською, а лише "с" та "ц", як це роблять мазури. Наприклад: "Где ідес?", "Сцо робис?", "Котре дерево різес?" Це є найсильніший доказ того, що ці землі - польські. (?! - О.К.)

Тут же за селом, за церковних полях, стоїть високий курган з часів панщини (кріпосного права).

Колиндяни - село на відстані 15 км від Чорткова дорогою (в напрямку до Борщова).

Тут на увагу заслуговує стародавній оборонний замок. перебудований 1840 року на палац Городискіх. В селі є відома дріжджова фабрика Городискіх. За селом - городище.

Галілея – відомий в усій Малопольщі дубовий ліс, що на відстані 9,5 км від Чорткова (в напрямку до Угриня), або ж 10 км - від Колиндян.

Довжина лісу - 11 км, найбільша його ширина - 3 км, найменша - 1 км.  Ліс цей вартий уваги з погляду природоохоронного, позаяк в ньому є прекрасні пам’ятки природи, зокрема, кількасотлітні дуби, які необхідно охороняти.

Перед Галілеєю - чудовий вид на долину річки Серет.

Використана  література :

1.        Ал.Чоловський і Б.Януш. «Минуле та пам’ятки Тернопільського воєводства» - Тернопіль, 1926 р.

2.        Ґ.Гехт. «Чортків». – «Земля» (двотижневий краєзнавчий журнал) №12. - Варшава, 1926 р.

3.        «Путівник по Тернопільському воєводству». – Тернопіль, 1928 р.

4.        Д.Франкель. «Історія чортківського замку». – «Поділля» (суспільно-економічний щотижневик) №  63. - Чортків, 1930 р.

5.        Той же автор. «З історії Чортківського повіту». – «Поділля» № 66. - Чортків, 1930 р.

6.        Той же автор. «Заселення Чортківського повіту». – «Поділля» – Чортків, 1930 р.

7.        Акти маґістрату м.Чорткова.

8.        Витяги зі стародавніх архівів монастиря отців-домініканів в Чорткові.

Список  фотоілюстрацій :

1.        Чортків у долині Серету. – Фото (автор невідомий)

2.        Вид на старе Поділля. - Фото Г.Поддебского

3.        Чортків. Загальний вид із замкової гори. - Фото Й.Залуского

4.        Дерев’яна церква – пам’ятка архітектури XVII ст. - Фото Й.3алуского

5.        Садиба шляхтича – пам’ятка XVII ст. - Фото Й.Опацкого

6.        Руїни замку. Вид на замкову вежу і терасу. - Фото Г.Поддебского

7.        Домініканський костьол. Вид на головний вхід до храму. – Фото Й.Залуского

8.        Вул.Міцкевича. Праворуч - приміщення машинного залу міського водогону. В глибині - будинки староства та суду. – Фото (автор невідомий)

9.        Дерев'яна церква – пам’ятка XVII ст. - Фото Г.Поддебского

10.   Нова синагога (2-га пол. XIX ст.) - Фото Й.Залуского

11.   Міський базар. Вид від аптеки Палеха. - Фото Й.Залуского

12.    Подільська хата в долині, під горою. - Фото Г.Поддебского

13.    Долина Серету під Вавринівим. На передньому плані - міст і залізнична колія. - Фото М.Баумера

14.    Серет під Білим, перед монастирським лісом. - Фото М.Баумера

15.    Заліснена долина Серету під Угринем. Ліворуч - один з острівців. - Фото М.Баумера

16.    Ягольниця. Тютюнова фабрика - в минулому оборонний замок Ланцкоронскіх (XVII ст.) - Фотоательє «Мистецтво» [“Sztuka”](Чортків)

17.    Ягольниця. Фронтон старовинного костьолу - Фото М.Баумера

Переклад  з  польської  Яромира  ЧОРПІТА

(з  незначною  редакцією  ОлексАндра)

м.Чортків

1995 р.

Редакцію перекладу здійснено за брошурою "Przewodnik po Czortkowie i okolice" (накладом регіонального музею ПТТК в м.Бжозові, 1991 р.), яка опрацьована на підставі видання 1931 року "Przewodnik po Czortkowie i okolice" під редакцією Юзефа Опацкого, виданого Подільським відділом туристично-краєзнавчого товариства в Чорткові.

NB :

Доповнено  та/або  виділено  мною – ОА